Філософія: Курс лекцій

Філософсько-релігійні напрямки.

Неотомізм, непротестантизм, персоналізм.

У філософії ХХ ст.. вагоме місце належить релігійній філософії. Причинами цього є:

1)    протистояння двох соціальних систем – капіталістичної та соціалістичної, при якому остання поширювала та пропагувала атеїстичний світогляд;

2)    у ХХ ст. людство пережило дві жахливі світові війни, і на тлі успіхів науки складно було не замислитись як над можливостями історичного людського розуму, так і над засадами людської долі;

3)    у ХХ ст. стало очевидним, що, незважаючи на могутність науки, є багато чого у людському ставленні до себе та до світу, чого ніколи не зможе пояснити ніякий науковий прогрес.

Найбільш поширеною та авторитетною у ХХ ст. постала філософська концепція неотомізму – оновленої філософії Томи Аквінського, яку в 1879 р. енциклікою Римського папи було проголошено офіційною філософською доктриною католицької церкви.

Видатними представниками неотомізму є французькі філософи Ж.Маритен (1882—1973) та Е.Жільсон (1884—1978); американський філософ Ю.Бохенський (1902—1995).

Всі вони вважали себе послідовниками філософії Св.Томи. вони наполягали, що їх філософія являє собою рідкісну для ХХ ст. позицію послідовного реалізму. Неспроможність науки дати відповіді на питання «Що є світ ? Що є дійсність? Що є буття?» зумовлює необхідність звернутися до авторитету Святого Письма та божественного об’явлення.

Суть філософської концепції неотомістів:

§        світ речей наданий нам реально;

§        цей світ може засвоюватися практично у досвіді життя;

§        тлумачення симфонії розуму та сили (Св. Тома);

§        відповіді на найважливіші для людини питання слід шукати у текстах Святого Письма;

§        важливіші проблеми світової філософії вирішити можливо лише на ґрунті божественного об’явлення.

Людина здатна пізнавати світ з допомогою науки, але вона також повинна сприймати це як божий дар. Неотомісти були досить активними у політичній діяльності ХХ ст.: вони виступали із гаслами соціальних і церковних реформ, підтримували боротьбу за мир, сприяли поширенню благодійницької діяльності.

Неопротестантизм .

К.Барт (1886—1968)

П.Тілліх (1886—1965)

Р.Бультман (1884—1976)

Ця філософія різко підкреслювала принципову не співмірність Бога та світу, а через це і неможливість розумового осягнення Бога.

Вихідна теза цієї філософії: Бог постає принципово недосяжним для світу і поза його волею не має і не може бути людського із ним діалогу. Тому за людиною залишається лише одне – віра: щира, віддана, непохитна. Бог же сам відкриває себе людині та світу тоді, коли вважає це доречним (ключові моменти історії, в які Бог відкриває себе людині назвали «кайроси»).

Персоналізм

Послідовні персоналістські вчення в західній філософії розроблюються американськими та французькими філософами.

Американська персоналістська філософія характеризується як найбільш абстрактне академічне вчення. Особистість трактується як неповторна, унікальна суб’єктивність, спрямована на створення суспільного світу. Історія людства уявляється як однобічний розвиток особистісного початку, в ході якого людина досягає найвищого блаженства в єднанні з Богом.

«Персона», з точки зору американського персоналізму, це особливий «світ у собі», замкнений для інших створених особистостей і відкритий лише для всевідаючого творця.

Основні представники персоналізму:

США ---  П.П.Боун (1847—1910)

                 Р.Т.Флюеллінг (1871—1960)

                 З.Ш.Брайтмен (1884—1954);

Франція --- Е.Муньє (1905—1950)

                     Ж.Лакруа (1900—1986).

Американські персоналісти твердять, що існують лише особистості і те, що вони створюють, тому будь-яка реальність є, врешті-решт, особистісною.

Французькі персоналісти вважають, що для особистості характерні три основні риси в їх діалектичній взаємодії:

1)                           екстеріоризація – само здійснення, само втілення людини в зовнішньому світі;

2)                           інтеріоризація – внутрішня зосередженість індивіда, зверненість до початкових глибинних шарів власного «Я»;

3)                           трансценденція – внутрішній принцип особистісного буття, що однаково поширюється як на освоєння людиною зовнішнього світу, так і на внутрішнє життя особистості – це осягнення вищих божественних цінностей істини, краси, добра.