Німецька класична філософія
1. Значення.
2. Іммануіл Кант. Йоган Фіхте.
3. Діалектика Гегеля.
1.
Німецька класична філософія була завершальним етапом розвитку філософії Нового часу та останньою формою класичної європейської філософії. Після неї розпочався розвиток некласичної філософії.
2.
Початок німецької класичної філософії пов’язаний з діяльністю Іммануіла Канта (1724—1804). Кант народився і прожив все життя у прусському місті Кенігсберзі (тепер Калінінград). Тут він закінчив гімназію та університет, в якому пізніше пройшов шлях від доцента до ректора.
До Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант «перевернув» це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед, розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції.
Кант був засновником трансцендентального ідеалізму, який виник як реакція на сенсуалізм, що, визнаючи існування тільки того, що чуттєво сприймається, призводив до заперечення бога.
Значне місце в пізнанні за Кантом відіграє досвід діяльності (насамперед розумової). Результат досвіду – предметний зміст нашого пізнання побудований категоріями розсудку.
Існує ще один рівень роботи інтелекту – розум. Він оперує ідеями. Ідеї виходять далеко за межі досвіду, а тому їх не можна досвідно спростувати або підтвердити. Тому ідеї можна сформулювати в їх протилежних значеннях; за Кантом – у формі антиномій. Наприклад, можна стверджувати, що світ скінчений або, що він нескінчений. На певних ідейних позиціях ми зупиняємось, за Кантом, лише спираючись на віру. Звідси випливає знаменита теза Канта: «Мені довелося обмежити (окреслити межі) розуму, щоб звільнити місце для віри».
Саме Канту належить ідея т.3 «річ Х» (річ у собі).
Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення:
1) Простір;
2) Час.
Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі і є принципами апріорного знання. Суб’єкту протистоїть незалежна від нього об’єктивна реальність («річ у собі»).
Таким чином, у Канта виникає два світи:
1) Світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі;
2) Світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості.
Цей останній Кант визначає як трансцендентний світ.
3.
Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831) у своїх працях надав ідеям класичної філософії системно-завершеного вигляду.
Вирішуючи питання про вихідну основу буття, Гегель вважав, що основою світу є духовна субстанція – абсолютна ідея.
Це не лише субстанція, а й суб’єкт, тобто діючий розум. Тобто абсолютна ідея все породжує, все охоплює і все залучає в поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії).
Якщо це так, то виходить, що абсолютна ідея вибудовує реальність сама із себе і водночас залучає все це до свого змісту. Тобто вона весь час збагачується, нарощує своє змістовне наповнення, залишаючись єдиною та всеохоплюючою. З такого бачення світобудови випливають найважливіші принципи гегелівської філософії:
§ Принцип тотожності мислення і буття (все, що є, породжене мисленням і може бути зведене до нього);
§ Принцип всезагального зв’язку (все пов’язане з усім);
§ Принцип розвитку.
Якщо абсолютна ідея всеохоплююча, то вона не має і не може мати ніяких зовнішніх чинників руху. Це означає, що такі чинники можуть бути лише внутрішніми. Рух тлумачиться як зміни, він передбачає наявність внутрішніх відмінностей, граничним проявом яких постають протилежності.
Протиріччя постають «душею» всієї конструкції гегелівської філософії. Предмет постає як суперечливий, мінливий, рухливий. У протилежних виявленнях і окресленнях він ніби сам відрізняється від себе, залишаючись єдиним, але різноманітно виявленим та суперечливим.
Таке бачення світу називається діалектикою:
§ Єдність і боротьба протилежностей;
§ Кількість і якість (взаємодія);
§ Заперечення заперечення.
Ідеї Канта із захопленням сприйняв Йоган Готліб Фіхте (1762—1814), який ще більше підсилив ідею активності суб’єкта (людини) в процесі пізнання. Він вважав, що оскільки «річ в собі» не має ніяких визначень (за самим Кантом), весь зміст пізнання можна вивести з активності Я.
«Джерелом будь-якої реальності постає Я, оскільки воно є безпосереднім. Тільки через посередництво Я і разом з ним надається і поняття реальності».
Але, задля того, щоб з діяльності Я виник хоч якийсь зміст, йому треба мати межі, границі діяльності (безмежне є невизначене). І оскільки єдиною реальністю є лише Я, то воно може розмежовуватися тільки із самим собою. Я відрізняє себе від себе самого у вигляді не-Я. З цього протистояння починає розглядатися зміст всієї реальності Я. Насамперед, це просторово-часові окреслення дії: реальність Я – це крапка, його відхід від себе – лінія, заперечення лінії – площина, рух площини – об’єм.
Щодо людини, Фіхте вважав її діяльність її першим і основним визначенням: «Діяти, діяти! Ось для чого ми існуємо».
4.
Людвіг Андреас Фейєрбах (1804—1872) після навчання у Гейдельберзі (теологічний факультет) і в Берліні (філософський факультет) деякий час був викладачем філософських дисциплін, але після того, як виступив з критикою релігії, був вимушений залишити викладацьку діяльність та вести відлюдне життя в селі Брукберг.
У філософії Л.Фейєрбах постав як новатор, досить суттєво відійшовши від основного русла думок своїх попередників. Докладно вивчивши філософію Гегеля, він побачив у ній «логізовану теологію». Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейєрбах дійшов висновку про те, що релігія:
§ Втілює віковічні людські мрії та ідеали;
§ Змальовує досконалий світ;
§ Виконує функції компенсації людської немічності, недосконалості, страждання.
Але в релігії не людина підноситься над своїм поглядом, а погляд над нею. Якщо ж релігія є відірваною від людини, її сутністю, то за Фейєрбахом, слід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину, а не Бога, як її мрію. Слід повернутися обличчям до природи, в тому числі й передусім до природи людини.
На місці любові до Бога Фейєрбах закликав поставити любов до людини, на місце віри в Бога віру людини в себе саму. На думку Фейєрбаха, філософія любові здатна витіснити релігію як перекручену форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для людини постає тільки й тільки людина. А людське спілкування з природою та собі подібними стає основним людським скарбом.
Людвіг Фейєрбах знаменував закінчення класичної філософії. Виходячи з його думки, після того як ідея всезагального пізнання була піднята як загальна думка і виведена як велика ідея, слід повернутися до людини та її визначити як основну мету. Таке звернення до людини, акцентування місця людини отримало назву «антропологічного принципу» у філософії Л.Фейєрбаха.
Комментариев нет:
Отправить комментарий