Філософія: Курс лекцій

ТЕМА 2.  Антична філософія

1.     Поняття та особливості античної філософії.

2.     Представники мілетської школи.

3.     Парменід і „нерухомість буття” (незмінність).

Слово „античний” в перекладі з давньогрецької мови означає „давній”. В даному випадку воно позначає початок європейської культури та цивілізації, тобто греко-римський давній світ.

Етапи розвитку античної філософії:

І. Натурфілософський (фізичний) або рання класика (VII – V ст. до н.е.);

ІІ. Висока класика ( V – IV ст. до н.е.);

ІІІ. Пізня класика або завершальний цикл античної філософії. До нього входять періоди:

1.     елліністична філософія (IV – I ст. до н.е.);

2.     олександрійська філософія ( I ст. до н.е. – V—VI ст. н.е.);

3.     римська філософія (I – VI ст. н.е.).

На двох перших етапах поняття античної філософії збігаються з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філософія була основною складовою античної філософії.

Найважливішою особливістю античної філософії було те, що саме в античному світі вона:

1)     вперше відокремилась від інших сфер діяльності (таких як релігія, родова міфологія, життєва мудрість) і постала як автономний напрям знання та пізнання;

2)     антична філософія була також відкритою і доступною (для всіх громадян, крім жінок);

3)     терпимою до різних думок і позицій (за виключенням атеїзму);

4)     динамічною та пластичною.

Останнє проявилося в її розмаїтості, а також у тому, що в античній філософії були наявні зародки різних напрямів подальшої філософії.

Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції.

Натурфілософія – це філософське осмислення природи. Грецькою мовою природа – „фізис”, тому таку філософію називали „фізичною”, а філософів цього періоду – „фізиками” або „фізіологами”. Для ранньої давньогрецької думки природа поставала як „ВСЕ”. Тому на першому етапі розвитку античної філософії природа поставала як об’єкт цієї філософії, а першою проблемою – проблема пошуку вихідного початку буття („архе”).

2.

Першим філософом Стародавньої Греції був Фалес із Мілета (місто на узбережжі Малої Азії) (624 – 526 рр. до н.е.). Він висунув думку про першопочаток („архе”)світу („все з води”) і почав це обґрунтовувати і доводити. Посилався на те, що без води нема життя, що агрегатні стани води вичерпують можливі стани природної речовини. Друга теза Фалеса („все має душу”). Замислювався над причинами змін та рухів, котрі відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей.

Анасимандр (610 – 546 рр. до н.е.) – учень Фалеса. Стверджував, що „архе” само по собі не схоже ні на що, це – „апейрон” – невизначене та безмежне (саме так перекладається означене слово). Думка Анасимандра (Анаксімандр по філософії Надольного) була прониклива: те, що здатне породити все, не може бути чимось із того, що воно породжує. Але воно не могло задовольнити людей того часу через неможливість пересвідчитись у реальному існуванні „апейрона”. Анасимандр першим серед філософів висуває ідею еволюційного походження людини. Він вважає, що людина зароджується і розвивається до дорослого стану в череві величезної риби. Народившись дорослою, бо дитиною вона не змогла б самостійно вижити, людина виходить на суходіл і починає новий період свого існування.

Анаксімен (585 – 524 рр. до н.е.) – учень і послідовник Анаксімандра, бачив першоосновою всього сущого повітря, яке він вважав найбільш безликим з чотирьох стихій. Анаксімен називає повітря безмежним, тобто „апейрос”. Таким чином, апейрон перетворився із субстанції в її властивість. Апейрон, за Анаксіменом, властивість повітря. Найцікавішим у філософії Анаксімен є розуміння ним душі. Фалес і Анаксімандр мало говорили про душу і свідомість. А от Анаксімен бачив у безмежному повітрі початок і тіла, і душі. 

Геракліт Ефеський (540—480 рр. до н.е.) розвинув основні філософські принципи мілетців. Саме він вперше вводить у філософську мову термін „логос”, який у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання – це пізнання логосу, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови  і досягнення вищої мудрості.

Вогонь у Геракліта – це єдиний початок. Вогонь лежить  основі всього існуючого, з вогню все виникає. Логос у Геракліта – це закон Всесвіту. У відповідності з цим законом все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і одноразове – „ВСЕ ТЕЧЕ – ВСЕ ЗМІНЮЄТЬСЯ”.

Вогнелогос за Гераклітом притаманний і людині, її душі. Душа має при цьому два аспекти: речово-натуральний і психічно-розумовий.

3.

Парменід (540 – 450 рр. до н.е.) представник Елейської школи (за назвою міста Елея). Він стверджував: „Лише буття є, а небуття узагалі немає”. Адже з одного боку, про що б ми не мислили, думка не буде порожня. З іншого боку будь-який реальний рух – це лише перехід від одного виду буття до іншого, проте це не є вихід за межі буття як такого. Отже, є лише буття, що дорівнює собі самому і є незмінним і невичерпним. Парменіда вважають одним із зачинателів метафізики.